Павло Зелений – голова у кількох вимірах

Розповідь про нашого земляка – літератора, урядовця, громадського діяча, благодійника – Павла Олександровича Зеленого

Важко визначити здібності, уподобання і захоплення цієї неординарної особистості. Він був правником, літератором, урядовцем, громадським діячем, благодійником. І скрізь встигав, умів сіяти добро, всім був потрібен. Діапазон його службової та громадської діяльності неможливо осягнути.

Павло Олександрович Зелений народився у 1839 році. Отож, 165-й рік його появи на світ співпадає із ювілеєм міста, для якого він так багато зробив. Виходець із села Зеленого теперішнього Компаніївського району Павло Зелений стає студентом юридичного факультету Харківського університету. Після його закінчення працює у канцелярії Херсонського губернатора. Через певний час повертається на батьківську землю, у Єлизаветград, одержує посаду судового слідчого. У службових справах Павло Олександрович відбудував села повіту, знайомився з життям і побутом селян, пізнав його гнітюче існування. Небайдуже чуле серце правника кликало до полегшення гіркої долі народу.

І така нагода трапилася: у 1865 році в Єлизаветграді відкривається земська управа. Павла Зеленого обирають земельним гласним і членом управи. А вже через кілька місяців він змінює на посаді голови управи Григорія Тиханова. Павла Олександровича чотири рази підряд обирали головою земства. Це був своєрідний рекорд – ніхто після Зеленого уподовж п’ятнадцяти років не очолював управу. Дбаючи про освіту народу, голова земуправи ініціював відкриття у місті шкіл, училищ, благодійних закладів.

Великою заслугою Павла Олександровича було відкриття у 1870 році земського реального училища. Голова земської управи очолив правління училища. Завдяки йому для навчального закладу виділили приміщення, учням призначили стипенції, а викладачам надавали житло. Земський голова подбав, щоб забезпечити училище підручниками, наочними приладдями. Він передав закладу власну бібліотеку, яка поступово розрослася у одну з найбільших у місті. Павло Зелений проймався турботами і про аматорський театр, допомагав організовувати спектаклі в училищі та інших закладах. Він перебував у близьких стосунках з братами Тобілевичами, Кропивницьким.

Була у нашого земляка давня мрія – створити міську газету. Він практично добився свого: у 1874 році вийшло перше друковане видання “Елисаветградский городской листок”. Але технічні, а ще більше творчі можливості газети були надто обмеженими. Павло Олександрович у другій половині 1870-х років переїздить до Одеси, де ще з 1827 року виходила найстаріша газета Півдня України “Одесский вестник”. Редактором-видавцем її з 1876 року і став Павло Зелений. Цікавий такий факт: газета видавалася двома мовами – російською та французькою. Отож, її редактор вільно володів обома. Як патріот України він намагався створити видання на рідній мові – журнал “Землероб”. Дав замовлення провідним письменникам того часу – Старицькому, Кониському, Глібову, Драгоманову, Франкові. Ентузіаст звертається до Головного управління у справах друку з проханням дозволити видавати журнал українською мовою, щоб його міг прочитати селянин. Однак одержує відмову. А після того, як цензура не дозволила надрукувати в “Одесском вестнике” передову щодо національного питання, Павло Олександрович на знак протесту залишив газету.

Та популярнійсть активного громадського діяча настільки зросла, що одесити обирають нашого земляка Одеським міським головою. І на цій посаді він продовжує дбати про освіту простого люду. З цією метою входить до правління товариства “Просвіта”. Міський голова стає ініціатором будівництва міської бібліотеки. Її приміщення і сьогодні служить людям – у ньому розташована одна з найбільших і найкращих бібліотек України – Одеська державна ім.М.Горького. Павло Зелений заклав перший камінь у фундаменті споруди у 1905 році, передав їй багато книжок із своєї книгозбірні, журнали “Записки Одеського товариства історії старожитностей”, дійсним членом якого він був.

Павло Олександрович ніколи не поривав зв’язків з рідним містом. Знаючи, яке велике значення для навчального процесу мають бібліотеки, він через газету “Елисаветский вестник” звертається до місцевого земства з пропозицією відкрити у місті публічну бібліотеку. “На мою думку, – писав Зелений, – м.Єлисаветграду, за числом його мешканців, за кількістю інтелигенції, навчальних закладів, за географічним, торговельним та іншим положенням, належить мати… саме публічну бібліотеку, громадське книгосховище. Слід зазначити, що ідею Павла Олександровича підтримав інший ентузіаст просвітництва – єлизаветградський міський землемір Павло Рябков – краєзнавець, етнограф, приятель Івана Франка.

Насамкінець назвемо ще кілька благородних вчинків Павла Зеленого. Працюючи редактором “Одесского вестника”, він зібрав серед його співробітників понад 1900 карбованців для спорудження у Каневі народної школи ім.Тараса Шевченка і надіслав їх братові поета Варфоломію. З різних причин школу відкрити не вдалося. Варфоломій за згодою жертвувателів використав кошти на будівництво хати над Дніпром біля могили великого поета. У одній половині приміщення з 1883 року постійно жив сторож, а в другій 1889-го відкрито перший музей Тараса Шевченка. Завдяки Павлу Зеленому театралознавці довідалися про невідомий раніше фейлетон Карпенка-Карого “Казка”. Його драматург надіслав редактору “Одесского вестника” ще у 1884 році, але твір Івана Карповича не пройшов через цензуру. Так і пролежав він у архіві редакції майже дев’яносто років, аж поки його там не розшукав маститий одеський краєзнавець Григорій Зленко. Фейлетон підписаний псевдонімом Нєплюй, і якби не супровідний лист І.Тобілевича до Зеленого, то на цей рукопис так ніхто, можливо, не звернув би уваги.

Павло Зелений відійшов у потойбічний світ у 1912 році.

Догори