Панас Михалевич – лікарь і громадський діяч

Розповідь про Панаса Івановича Михалевича, лікаря і громадського діяча, який жив і працював в Єлисаветграді

Серед багатьох імен діячів прогресивного напряму, які жили і працювали в нашому краї в кінці 19-го на початку 20-го століття, помітна постать лікаря і громадського діяча Панаса Івановича Михалевича – людини нелегкої, але щасливої долі.

Народився П.І.Михалевич 5 липня 1848 року на Волині, вчився у Рівненській гімназії, на медичному факультеті Київського університету. З дипломом лікаря почав працювати в селі на Полтавщині. Опинившись в колі народників, Михалевич невдовзі потрапив до поліцейських списків “неблагонадійних”, а слідом за цим був засланий у Самарську губернію. Звідти доля й закинула Панаса Івановича у Єлизаветград. З цим містом пов’язане майже все подальше життя лікаря Михалевича.

Згадуючи своє передування у Єлизаветграді, відома просвітителька, громадський діяч і народниця Софія Русова писала: “Жив у Є. ще один український демократ чистої води, євангельської моралі у відносинах з людьми, доктор Михалевич”.

Під час російсько-турецької війни 1877-1878 років у військовий госпіталь надходило багато поранених солдатів і офіцерів російської армії. Для надання їм допомоги передові люди міста створили організацію Червоного Хреста. Ініціатором благодійної справи став Іван Карпенко-Карий. Саме на цій основі зійшлися актор і лікар. Їх зближували інтерес до літератури, спільність поглядів на розвиток суспільства. Обоє започаткували гурток, до якого залучили передову інтелігенцію міста.

Спочатку гурток носив виключно культурницький характерний напрямок, який проявлявся у постановці українських спектаклів, читання літератури, віршів. Пізніше цей гурток злився з подібним гуртком, організованим офіцером Миколою Федоровським. Під впливом Михалевича він перетворюється на політичний – гуртківці вивчають і розповсюджують заборонені твори Тараса Шевченка, Миколи Чернишевського, народницьку літературу. Син Панаса Івановича Олександр згадував: “Живучи в Єлисаветі до арешту і заслання батько виявляв себе як переконливий соціаліст, народник і українець. Діяльність якого без сумніву мала просвітньо-благодійний характер. Маючи перед засланням велику практику, він значну частину свого заробітку передавав на купівлю книжок та брошур для сільських бібліотек”.

Михалевича не полишала думка друкувати й розповсюджувати серед населення антиурядову літературу. У березні 1883 року він робить замовлення одному гуртківцю, що мав гектограф, надрукувати заборонені поезії Тараса Шевченка. Хоч задумане не вдалося втілити в життя, Михалевич не розчарувався. Керована ним підпільна організація (на той час гурток переріс в організацію, в якій об’єднувалися кілька гуртків) знайшла спосіб здійснити намічене. У ніч на 19 листопада 1883 року вулиці Єлизаветграда рясніли розкиданими листівками.

У роки, про які йде мова, П.І. Михалевич вважався одним із кращих лікарів міста і мав значну практику. До нього приходило багато місцевих жителів. Коли захворіла дружина Карпенка-Карого Надія Карпівна, Панас Іванович став сімейним лікарем Тобілевича, майже щодня відвідував хвору. Головним лікарем, де працював Михалевич, був відомий на той час хірург і щира людина І.Я.Симонович. Дружні стосунки двох лікарів сприяли тому, що Михалевич в інтересах громадської діяльності міг відлучитися із закладу, використовувати його для конспіративних зустрічей.

До речі, членом гуртка П.І.Михалевича був небіж Тараса Шевченка Йосип Варфоломійович. Він навчався у Єлисаветградському кавалерійському юнкерському училищі. Потрапив сюди за протекцією полковника Миколи Дементійовича Новицького – діяча революційно-демократичного руху в Росії. Прогресивний офіцер належав до оточення Чернишевського, був одним з близьких друзів Добролюбова і Шевченка, членом революційного товариства “Земля і воля”. Новицький познайомився з Кобзарем в Петербурзі після повернення поета із заслання, став одним із тих людей, хто клопотав про звільнення родини Шевченка з кріпацтва. Він і допоміг Йосипу Шевченку вступити до училища, в якому сам викладав. Микола Дементійович зблизив юнака з братами Тобілевичами, ввів його до гуртка.

У серпні 1884 року пролунав сигнал тривоги: поліція несподівано заарештувала шістьох членів групи Михалевича, у тому числі Карпенка-Карого. А в січні наступного року добралися і до керівника організації. Під час обшуку у Михалевича було знайдено рукописи заборонених творів Карпенка-Карого. Крім того, на квартирі лікаря виявили прокламації, листівки. Михалевича звинуватили в організації таємного товариства, яке мало за мету “шляхом розповсюдження серед селян недозволених цензурою книг малоросійською мовою повалити існуючий лад”.

Після арешту і численних допитів Михалевича перевели до Одеської в’язниці. Там він сидів у одиночній камері два роки. Потім бунтівного лікаря заслали на поселення до Сибіру на п’ять років. У селі Тулпа, що за сто верст від Іркутська, за ним встановили суворий поліцейський нагляд. Перебуваючи далеко від цивілізованого світу, Панас Іванович не впав у розпач. Він зблизився з засланими революціонерами, продовжував вести пропагандистську і агітаційну роботу серед місцевого населення, надавав йому медичну допомогу. “Мені здається, що я бачу і чую мову славну, чесну, розмову сердечну! О, ні – ти ще юнак душею, ще не зламала важка доля твій дух”, – писав своєму другові і однодумцеві І.К.Тобілевич.

У 1892 році закінчився строк заслання, і доктор Михалевич повернувся в Єлизаветград. Спочатку він займався приватною практикою, а в кінці 90-х років одержав посаду лікаря у першій міській лікарні.

У 1918-1919 рр. за тяжких умов тодішнього життя доктор Михалевич почав втрачати практику, а вечорами не міг працювати через брак світла. Єдиною втіхою семидесятилітнього лікаря була гра на скрипці, але і це треба було робити потайки, щоб не привертати уваги злодіїв до своєї квартири. Невдовзі Панас Іванович овдовів і життя його ще більше ускладнилося. Щоправда, державні мужі згадали про діяльність лікаря і призначили йому невелику пенсію “за окремі заслуги перед революцією”, як сказано у постанові Наркомсобезу. Але недовго користувався нею лікар-гуманіст:

1 лютого 1925 року Панаса Михалевича не стало. Згідно з його бажанням, Панаса Івановича поховано без духівництва на Биківському кладовищі, поруч з дружиною. Із знищенням кладовища згинула остання згадка про неординарну особу – народного лікаря і громадського діяча.

Догори